Марущак В. Гадюка

19.03.2018 16:49 Автор: Unsvet

Запашний аромат смаженої картоплі заповнив мою невелику кухню до якої заглядало ще тепле осіннє сонечко. Та не встигла донести шматка до рота, як мирно задзвонив телефон. – Льоня, - тенькнуло у моїй душі. Вихором кинулася до кімнати.
– Хел-л-лоу! - почула оптимістичний голос подружки яка знала лише три англійських слова і завжди вживала їх коли був дуже гарний або навпаки, вкрай зіпсований, настрій.
- Привіт, - розчаровано відповіла їй.
- Киснеш?
- А чому б і ні, що хорошого, коли всі святкують, а ти сидиш, мов бовдур, вдома, подумала я. Вона теж знала, що таке часто траплялося, відтоді, коли познайомилася з Леонідом. У нього завжди знаходилися причини, щоб не зустрічатися у свята, хоча в робочі дні не давав проходу. Та зараз про це говорити не хотілося, тому   відповіла : --швидше б на роботу вийти.
- Знову не подзвонив, - уточнила Ніка, Ну і кавалери пішли!
- Ще до свят казав, що погано почувається, - намагалася повірити у сказане сама.

Вероніка відчула мій настрій і рішуче заявила: можливо, він лежить з високою температурою, можливо й води нікому подати. А ти починаєш... Збирайся, поїдемо до нього. Через півгодини чекаю на зупинці. І кинула трубку.

Від думки, що скоро побачу Льоню у мене покращився настрій. Швидко проковтнула картоплю і вже за півгодини ми тряслися автобусом розбитою дорогою на околицю міста. Мої руки відтягувала сумка набита гостинцями, які я зібрала для коханого. Чим ближче ми наближалися до мети, тим більше мене точили сумніви, чи правильно я роблю? Проте подружка тримала себе впевнено.

- Сама познайомила, нехай сама і відповідає за цей приїзд, думала я, поглядаючи на симпатичне кирпате обличчя подружки.

Ще минулого року вона нав’язала знайомство з хлопцем, щоправда, уточнила - був одружений.
- Харчуватися об’їдками з чужого столу? - кидала громи та блискавки на подружку. - Ні-ко-ли!
- Дурепа, краще бути двічі заміжньою, ніж старою дівою, - натякала вона на мої майже тридцять років.

Час та настирність Леоніда зробили свою справу. Він, на заздрість майже всіх жінок швейної фабрики, де ми працювали, ледве не щодня чекав по кілька годин під прохідною на „Волзі” з букетом квітів, та в білому, мов у жениха костюмі. І я не встояла. Коли він завів розмову про одруження, повезла в село до рідних. Матуся з радістю прийняла гостя. А татусь ледве витримав нове знайомство.

Сама ж не могла розібратися з почуттям. Не знала, чи це було кохання, чи звичка, чи жіноча прив’язаність, чи жаль. А можливо потреба турбуватися про когось Ось і зараз раділа, що зможу допомагати йому побороти недугу. Уява малювала виснаженого, знесиленого Леоніда, і серце аж заходилося від жалю.

Пасажири один по одному покидали розшарпаний автобус і до останньої зупинки Тернівки ми доїхали тільки удвох.
- Де будемо шукати? - розгубилася завжди впевнена у собі подружка, і мерзлякувато повела плечима. І хоча сонечко світило, проте було прохолодно.
- І запитати нікого, озирнулась вона.

Я розгорнула невеликий клаптик паперу, на якому колись малював Леонід свій будинок для того, як казав, поміняти його та мою однокімнатну квартиру на велику у центрі міста.
- Здається, он там, - показала Ніка на сусідню вулицю.
- За рогом треті зелені ворота, пригадала я розповідь Леоніда.

На вулиці гралися хлопчаки.
- Де тут живе дядя Льоня? - звернулася до них подружка.

До нас підбіг симпатичний підліток і радо запросив: заходьте, я собаку потримаю, і тато і мама вдома. - повідомив він.

Я заклякла на місці, та хлопчик уже відчинив перед нами ворота просторого двору, де зводився перший поверх великого будинку, а по правій руці - тимчасове помешкання.

Собака рвався з цепу, я теж готова була зірватися й бігти, невідомо куди. Та мене за руку міцно тримала подружка. На порозі з’явилася жіночка -маленька, симпатична, схожа, мов дві краплі води, з сином, привітно усміхнулася і радо запросила у гості.
- Заходьте, аж вклонилася нам і зробила широкий жест рукою.

Я не відчувала під собою ніг. Посеред кімнати стояв Льоня. Він тримав маленького хлопчика, який ледве не вислизнув з його рук. Наші погляди зустрілися і я бачила, як тисячі разів обціловане мною обличчя, пополотніло. У моїх скронях гупало серце.
-Сідайте, щебетала, мов пташка господиня. - Оце так справжнє свято, бо наварила, напекла, а пригостити нікого. Льоня. Ти чого остовпів, зустрічай гостей. Ви з Льониної роботи? – уточнила вона.

Я хотіла заперечити, та Вероніка випередила мене.
-З профкому ми...

Жіночка виявилася справжньою чаклункою. На білій скатертині враз з’явилися тарілки з усілякою стравою, їй допомагав хлопчик. Вероніка теж запустила руку до моєї сумки.
- Ми тут теж дещо прихопили, - виставляла на стіл мої банки з продуктами, і тут же сама підключилася до роботи, допомагала сервірувати стіл. Я ж непорушно сиділа на стільці. Думки обсіли мою голову. Ковтала клубок, що підкочувався до горла.

Ніка кинула на мене меткий погляд і зразу ж з зорієнтувалася, що мені зараз краще чимось зайнятися.
- Витирай бокали. - Всунула до рук рушника. Робота відволікала. Але все ж не могла визначитися як поводитися.

Господиня вдоволено оглянула стіл.
- Льоню, відкоркуй шампанське.
- Пліз, - ні до чого бовкнула подруга друге, з свого словникового запасу, англійське слово.
- Чому в тебе руки тремтять? - підвела блакитні очі на чоловіка жіночка. - Давай Дениса потримаю, простягла до дитини руки.
- Ні, - різко заперечив Льоня і вхопився за хлопчика , прикриваючись ним, мов щитом. Пляшка в його руці танцювала над бокалами.
- За свято і знайомство, - першою почала господиня. Мене звати Любою. Це мій старший, у голосі зазвучали ніжні ноти. Іванком звати, так як і першого чоловіка, а Денису скоро два буде. Це вже плід нашого з Льонею кохання, - уточнила вона.
- Ніка, тобто Вероніка, - зразу ж поправила себе подружка. А це Аліна. Ми працюємо разом з Леонідом, - ще раз підкреслила вона, щоб уникнути зайвих запитань.

Спиртне ніколи не приваблювало мене, але я не пізнала себе. Не відмовилась від жодної чарки. Вино робило свою справу. Всі мені здавалися милими та симпатичними. Тільки боляче було за себе. Та не могла дивитися на схожого на мерця Льоню. Особливо мені подобалася Люба. Люб’язна. Привітна. Від неї йшов затишок і виникала довіра. Та вона й сама нічого не приховувала. Обняла старшого сина і почала:

- Наш татко, - погладила хлопчика по голівці, який ласкаво горнувся до її грудей, був льотчиком. Тихо схлипнула. –Розбився. І зажурено почала пісню:
- Обнимая небо крепкими руками,

Летчик набирает высоту....

Ми всі дружно підхопили її, і здавалося, теж стали причетними до Любиної долі. Дивно, але кудись поділося моє почуття ревнощів, що весь час точило мою душу.

Есть одна у летчика мечта -
Высота, высота...

До наших голосів приєднався і тоненький – Ванін. Відчувалося, що ця пісня звучала тут часто. Мовчав тільки Льоня. Він ще міцніше обняв дитину так, що хлопчик аж скривився.
- Дівчата, я така рада, що ви прийшли, продовжувала злегка захмеліла господиня, а ми могли б і не зустрітися, - потягло на відвертість жінку, - ледве знову не вийшла   заміж за льотчика. Та Льоня проходу не давав, а я сумнівалася, бо ми для нього друга сім’я. Та де там встояти, якщо годинами дожидав під прохідною. Квітами закидав. Мені всі знайомі заздрили, - щасливо розсміялася вона.

Я все ще намагалася піймати Льонін погляд. Та він все нижче і нижче опускав голову.
- А ви, дівчата, чого мовчите? Я вам слова мовити не даю. Чого язик сам розпустився , і запитально поглянула на Вероніку.
- Я теж удруге заміж вийшла. Та особливої романтики не було, - обмежилась короткою розповіддю подружка.
- Чому така сумна Аліна? –помітила мій стан Люба. Голос гарний маєш, і вродою Бог не образив. А як з жіночим щастям?

Я набралась духу і, хоча, всі дивилися на мене, я свій погляд спрямувала на Леоніда і почала.
- У мене незвичне кохання . Квіти і прогулянки машиною, знайомство з батьками. Обіцянки. Та ніколи нам не бути разом.
- Чому? - вирвалося у Люби.

Леонід нарешті підвів на мене погляд. Його зелені очі взялися кригою. Я розтулила вуста, та Ніка вирвала у мене відповідь.
- Він помер...

Чомусь саме в цю хвилину заплакала   дитина. Люба простягла до нього руки, стала баюкати.
- Нам пора, - заспішила Вероніка, - засиділися...

Я її зрозуміла. Вона злякалася за мене.

Вся сім’я проводжала до воріт. Люба припрошувала не забувати, приходити у гості, особливо коли зведуть будинок. Іванко так і лип до нас, а малюк простягнув пухке рученятко і погладив моє обличчя. Леонід, щоб ніхто не чув, просичав -„гадюка”.

Ми наближалися до повороту. Вероніка оглянулась і на прощання крикнула третє англійське слово: -„Бай!”
Тільки після цього зі мною сталася істерика...

Ось таким було моє жіноче щастя.