Інформаційно-ресурсний центр Віртуальні виставки Чарівна кобза Дніпрової Чайки
Інформаційно-ресурсний центр - Віртуальні виставки
07.10.2021 11:01
Цикл виставок «Літературні ювіляри – 2021»
До 160-річчя від дня народження Дніпрової Чайки
Довгим і складним, наповненим боротьбою та вічним неспокоєм, позначений тернами неабияких випробувань, був життєвий шлях Людмили Олексіївни Василевської-Березіної, що писала під літературним псевдонімом Дніпрова Чайка. Талановита поетеса, письменниця, фольклористка, педагогиня і просвітителька, наша землячка. Вона народилась 1 листопада 1861 року в селі Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії (тепер — с. Зелений Яр на Миколаївщині) у сім’ї священика.
“Батько мій був веселий, гостинний і до всього прихильний. Через таку вдачу він — з походження великорос — був ходячим збірником фольклору. Од нього в мене напровесні життя з’явилася така охота до пісень, казок, усяких словесних узорів нашої мови”, — згадувала Людмила Олексіївна в автобіографії. Кохалася в народних піснях і мати Наталя, яка походила з українського козацького роду.
Обстановка сім’ї сприятливо позначилася на формуванні культурних потреб дівчинки. У ній рано розвинулися літературні інтереси й потяг до самостійної творчості. До семи років вона “уже прочитала багато книжок батькових і почала складати деякі вірші, наслідуючи чогось індостанських поетів”. Вразлива, відкрита до всього прекрасного душа дівчинки вбирала народні мелодії і образи. “Казок і пісень я ще з дитинства знала безліч... Казали про мене тоді, що я і як балакаю, то співаю”, — напише письменниця згодом.
Дитячі роки Людмили Березіної пройшли на українському півдні — на Херсонщині та в Одесі. Спочатку вона навчалася дома. Навчалася добре: і читала, й писала, й арифметику знала краще від однолітків. Батько віддав розумницю-доньку до другого класу Херсонської жіночої гімназії. Але там дівчинка захворіла на кір і бронхіт, осліпла. Людмилу забрали додому, де лише через рік вона одужала, однак назавжди лишилася короткозорою. Згодом батьки вирішили віддати старшу дочку на службу Богові, і відвезли її до монастирської школи в Одесі. Але дівчинка не змогла там прижитися, вблагала батьків забрати її з монастиря. Завершувала освіту Людмила в Одеській приватній жіночій гімназії, яку закінчила 1879 року, одержавши звання народної вчительки.
Саме в цей час відбуваються перші літературні спроби російською мовою. У 1883 р. у газеті “Одесский вестник” вперше був надрукований вірш Л. Березіної, написаний російською мовою “На смерть Тургенева”. Українською вона почала писати в 1883-1884 рр. (поезії “Україно моя мила”, “Думка”, “Батьку щирий”).
По закінченні гімназії Людмила Березіна розпочала активну педагогічну діяльність. Перед цим їй довелося витримати родинний конфлікт. Батьки мріяли дати доньці ґрунтовну освіту, проте в їхні наміри не входило, щоб вона працювала вчителькою: ця праця вважалася важкою і виснажливою. Але Людмила наполягала на своєму й приступила до вчительської справи, працюючи спочатку домашньою вчителькою в заможній сім’ї. Невдовзі вона влаштувалася до сільської школи, а з 1884 р. викладала в Одеській приватній гімназії.
Майбутня письменниця вчителювала на Херсонщині, Одещині та в Бессарабії, вбачаючи свою місію в тому, аби працювати задля духовного піднесення людей. Окрім педагогічної діяльності, вона виявила себе і як таврієзнавиця. У 80-ті роки ХІХ ст. Людмила почала досліджувати рідний край, вивчати та популяризувати його фольклор.
У 1885 році в одеському альманасі “Нива” були надруковані два вірші і оповідання “Знахарка”, написані українською мовою. Потрібно було мати мужність, щоб в умовах реакції подати до редакції твори українською. Невдовзі альманах за розпорядженням губернатора був конфіскований.
Іван Франко, який пильно стежив за літературним процесом в Україні, відгукнувся схвальною рецензією на дебют молодої письменниці. Критик доброзичливо зазначив, що відчув початкуючу руку, мову гарну та чисту, оцінив звернення до буденних сторін життя людей, що живуть над Чорним морем.
У 1885 році Дніпрова Чайка оселяється в Херсоні, куди був висланий за українофільську діяльність її чоловік — єлисаветградський статистик і письменник Феофан Василевський. Вона й тут пише вірші, оповідання, лібрето дитячих опер, вивчає таврійську етнографію та народну творчість. У 1886 році письменниця, перебуваючи в Криму, створила цикл поезій у прозі “Морські малюнки”. Її твори друкувалися в альманахах “Степ”, “Перший вінок”, “Хвиля за хвилею”, “Багаття”, часописі “Киевская старина”, літературних антологіях “Вік”, “Українська муза”.
Значної уваги письменниця надавала подіям суспільно-політичного значення й брала в них активну участь. Так, у 1903-1904 рр. Дніпрова Чайка входила до складу херсонської організації допомоги політв’язням. У 1905-му письменницю заарештували за розповсюдження забороненої літератури, її рукописи конфіскували.
Починаючи з 1887 року, Дніпрова Чайка друкувала свої твори переважно у Львові в журналах “Зоря”, “Правда”, “Дзвін”, “Літературно-науковий вісник”. Її постійно морально підтримували Іван Франко і Михайло Павлик — двоє найяскравіших представників українського письменства того часу.
На 80-90-ті роки припадають найкращі поетичні та прозові твори Дніпрової Чайки. Як правило, її твори відзначаються завершеністю і бездоганністю стильової манери, а поезії в прозі дуже близькі до українських народних дум та пісень. Невеликі за обсягом, мовною ритмічністю та ліричністю вони близькі до поезії. Дніпрова Чайка стала поряд із такими майстрами цього жанру, як О. Кобилянська, В. Стефаник, Марко Черемшина.
Відома Дніпрова Чайка і як дитяча поетеса. Для дітей вона писала вірші, лібрето дитячих опер. Довгі роки творчі зв’язки єднали її з основоположником української музичної культури Миколою Лисенком. Саме на лібрето Дніпрової Чайки композитор у 1888-1892 рр. створив перші в історії мистецтва дитячі опери: “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і весна”, “Весна-красна”, “Проводи Сніговика Снігуровича”.
1908 року Дніпрова Чайка переїхала до Києва, де продовжила активну громадську діяльність, зблизилася з київською “Просвітою”, встановила тісні контакти з багатьма представниками національної літературної та мистецької еліти. Людмила була надзвичайно доброзичливою і щирою особистістю. Вона дружила з Оленою Пчілкою, І. Карпенком-Карим, Панасом Мирним, М. Коцюбинським, Лесею Українкою, Б. Грінченком, Д. Яворницьким та іншими. Ці контакти були для Людмили нагальною духовною потребою і відрадою в скрутні хвилини особистого життя, надихали її на творчість, громадську активність.
У 1909 році письменниця захворіла і змушена була виїхати на лікування до Одеси, де перебувала до 1911 р. Однак хвороба не відступала: далися взнаки арешт, поліцейські переслідування, постійні переїзди, напружена праця. 1914 рік — початок Першої світової війни — поетеса зустріла прикутою до ліжка. Решту свого життя (тринадцять років) вона провела в боротьбі з хворобою. І хоча майже не брала участі в літературному русі, проте творчі пориви не не залишали її до останнього подиху життя. Вона збиралась упорядкувати все написане нею, домовлялась з київськими видавцями про випуск нового зібрання творів. У 1925-1926 рр. Пробувала писати лежачи.
Останні роки важкохвора письменниця жила в родині старшої доньки Оксани в селі Германівка, що на Київщині.там вона і померла 13 березня 1927 року. Похована Людмила Олексіївна Василевська в Києві на Байковому кладовищі.
За життя Дніпрової Чайки її твори були надруковані в альманахах, часописах, збірниках, літературних антологіях. Окремою книжкою побачило світ оповідання “Хрестонос” і лібрето дитячої фантастичної опери “Зима й весна, або Снігова Краля” (1903). Протягом 1919-1920 рр., як певний підсумок понад 35-річної літературної діяльності, у Києві вийшло друком зібрання творів письменниці в двох книжках. Утім, двотомник не увібрав усієї її творчості. Перший том склали поезії в прозі, другий — оповідання. Поезії Дніпрової Чайки досить повно і окремим виданням побачили світ лише 1931 року в другому томі її “Творів”, коли харківське видавництво “Рух” здійснило випуск літературної спадщини письменниці, значна частина якої — насамперед вірші — раніше не публікувалася.
Творча спадщина Дніпрової Чайки жанрово багатогранна. Вона містить поетичні твори, оповідання, поезії, педагогічні розвідки, твори для дітей, епістолярний доробок. Домінантні мотиви її поезії — місце і роль жінки в світі, складнощі і перипетії кохання, велич і тендітна краса природи. Її поетичні твори глибоко розкривають емоційне, душевне самопочуття особистості, яка на зламі ХІХ-ХХ століть намагається себе знайти, висловити, реалізувати і якій все це повною мірою не вдається.
Багато віршів поетеси присвячені жіночій недолі, вона розповідає про біль і страждання жіночої душі. Мотиви розбитого серця, зради пронизують значну частину її віршів. Очевидно, поштовхом до написання багатьох із них були трагічні моменти її особистого життя, зруйновані стосунки з чоловіком. В її поетичній інтерпретації чоловік часто постає тим, хто підкоряє, а жінка тією, що звільняється. У її віршах завжди ідуть поруч щастя і біль. Радість і горе постійно поруч на рушнику жіночої долі. Лірична героїня Дніпрової Чайки надзвичайно щира і безпосередня у своїх почуттях, відкрита. Вона відстоює себе і свої ідеали, живе неспокоєм і надіями, рветься до світлого, зневірюється — і знову прагне до кращого.
Значну частину творчої спадщини Дніпрової Чайки становить громадянська лірика. Вона відчувала недолю рідного краю, її серце сповнене любов’ю до знедолених. Призначення митця поетеса бачила у служінні своїм талантом народу. У своїх віршах Дніпрова Чайка відобразила тяжке становище трудового люду: страхітливі реалістичні картини вимираючого від голоду села створила вона в поезіях “Зірчині чари”, “Безщасна”.
Досить часто зверталася поетеса і до пейзажної лірики. Вона пройнята таврійськими реаліями, густо пересипана образами Дніпра, плавнів, чайок. Один із улюблених сюжетів поетеси — весняне пробудження природи, коли скресає лід, зеленіють поля, а в людських серцях народжується не лише надія на краще, а й бажання працювати для того, щоб воно прийшло.
Дніпрова Чайка залишила помітний слід в українській художній культурі на межі ХІХ-ХХ століть. Її романтична щирість, поетична безпосередність, оригінальність образів сприяли піднесенню українського письменства на нові щаблі розвитку. І нині її слово звучить чисто і щиро, допомагаючи нам любити рідний край.
* * * * *
О моя надіє, — золотії крила,
А орлине око — серце молоде,
Небо неомірне — молодая сила,
А кохання щире — сонечко святе!
На крильцях надії підіймусь високо,
Сила допоможе крила розгорнуть,
І тоді здолаю, як орлиним оком,
Серцем прояснілим мир весь озирнуть.
А кохання в серці сонечком засяє,
І тоді обійми я розкрию всім
І добра, і ласки, скільки лиш здолаю,
Скільки в серці маю, подарую їм.
| < Попередня | Наступна > |
|---|
